І добрий Бог нас боронив від друзів та знайомих... Здається, у цих словах — найкраща пора любові, коли про неї знають лише двоє: він і вона. Проблеми у особистому житті з’являються тоді, коли поруч з ними з‘являються інші, навіть здавалося б, найближчі люди. Недаремно ж Адам і Єва сповна відчули щастя в раю, доки були там лише удвох... Можливо, тому вже півтисячі літ з нами Ромео і Джульєтта, бо чи не у кожного є свої Монтеккі і Капулетті: від заздрісних подруг, цинічних дружбанів, сватів, які терпіти не можуть один одного, злих свекрух і ненависних тещ, — до перекритих пандемією кордонів і до розмежованих війнами територій... Молодій режисерці Олександрі Зіберт у постановці опери Шарля Гуно на сцені Київської Опери вдалося узагальнити, зробити сучасною, наблизити до пересічного глядача знаменитий шекспірівський сюжет. Наблизити саме мовою. Чи не вперше на столичній оперній сцені співали зрозуміло, бо не мовою оригіналу, а нашою, украінською, яка ніби самим Богом створена для кохання та співу. Блискучий переклад відомої львівської поетки Анни Волинської видається навіть кращим за переклад Юрія Андруховича для однойменної прем’єри Івано-Франківського Національного театру. Як і франківська, київська прем’єра вже стала подією. І здається, що у нас запалала ще одна режисерська зірка. Зірка Олександри Зіберт, яка є і сценографом опери. Головним фоном дійства — є просто стіни. Вони ж відсилають нас до сірого середньовіччя, вони ж трансформуються у берлінську, яка роз’єднує закоханих, вони ж покриваються кров’ю жертв сучасних локальних воєн, стають соборними стінами надіі, гарячим ліжком для наречених, Стіною плачу, і зрештою, перетворюються на смертне ложе для тих, хто любив і любитиме вічно... Чудово спрацьовує і візуальний контраст: закоханих у ангельсько-білому вбранні та їхнього чорного оточення із вкраплення червоного. Це розмазана на обличчях хору кров, що символізує кровожерливий натовп, завжди спраглий до видовищ, і це потоки цієї ж крові на стіні, як жорстокий наслідок цих розваг. А ще — це червоне простирадло любові, що підносить головних героїв до високої жертовності заради примирення Бога з людьми... Вдалий і вибір артистів на головні ролі. Вражаюче прекрасна, ніжно-трепетна, безпосередня, юна, із чарівним голосом Джульєтта. Погодьтеся, що після Анни Нетребко, Ніно Мачаідзе та Діани Дамара, які виконували партію Джульєтти у Метрополітен Опера, і яку прискіпливі київські оперні гурмани слухали хоча б у екранізованих версіях, вразити столичного слухача важко. Але молодій і талановитій Дар’і Миколенко це вдалося. Вона не лише обдарована співачка, а й прекрасна актриса, яка буквально прожила свою роль. Аншлаги, квіти вдячності і захоплене «браво» цілком заслужені. І їй, і хору, і бездоганній грі оркестру під диригуванням Народного артиста України, лауреата Шевченківської премії Василя Василенка. Сцена поєдинку між Меркуціо та Тібальтом чи не найсильніша у постановці саме завдяки сильній емоційності музики. Попри початкову французську ліричність та сентиментальність самого Шарля Гуно, оркестр прозвучав тривожно-загрозливо, вкотре нагадавши нам про те, де і коли ми живемо, і що тисячі прекрасних українських Джульєтт вже оплакали своїх українських, і таких же прекрасних Ромео...

Людмила Семенюк