Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [10]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Мирослав Волинський (персональний сайт) Myroslaw Wolynskij Понеділок, 24.02.2020, 01:57
Вітаю Вас Гість | RSS
 
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Лілія Назар “ПОКЛИК... ОДВІТ... КОВЧЕГ...”

“ПОКЛИК... ОДВІТ...  КОВЧЕГ...”

 

Аналітичні рефлесії на ораторію Мирослава Волинського “Я Тебе кличу...”,

присвячену 150-й річниці народження Митрополита Андрея Шептицького

 

     Очікування всенаціонального, державного, світового усправедливлення величної постаті Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, 150-ті роковини народження якого увінчалося величними ювілейними подіями. Попри  розгорнену колосальну кампанію діячами і громадою греко-католицької церкви,  пастирем якої був більше пів-століття, нарешті на повну потужність “проявилася” для широкої громадськості всебічна та подиву гідна діяльність Митрополита. В нелегкий для України час Його ім'я зазвучало з новою силою і наснагою, вкотре допомагаючи своєму народові вистояти в хуртовині лихоліть, та не лише вистояти, не зламавшись під бурею незгод, але й, незважаючи ні на що, “будувати рідну хату”. Можна б сказати, що цьогорічне святкування багатьом людям в світі відкрило очі на цю надпотужну особистість, велетня духа, чин та діяння якого дозволяють зачислити Андрея Шептицького до кращих синів людства. Симптоматично, що бажання замовчати, затерти, знівелювати цю постать мало занадто багато підстав в нелюдських, антихристиянських режимів, наслідки яких пожинаємо досі. Боротьба довкола пам'ятника Митрополитові у Львові, зокрема, довела слушність надзвичайної актуальності і значимості Слуги Божого Андрея для сьогодення. Цей важливий акт візуалізації свого провідника народом – свідчення його сили, віри, опірності, врешті, це стало неабияким виявом власної тожсамості. Інтелігентно, вишукано і достойно, впевнено і гідно, за участю найвищих провідників церкви та перших осіб держави – Президента України Петра Порошенка та його дружини, представників уряду, послів та дипломатів різних держав, відбулися уродини Митрополита, образ якого тепер, увіковічнений в монументальній скульптурі, зорітиме для нинішніх та грядущих поколінь поруч зі своїм собором  на Святоюрській горі – горішньому місці Галичини, де, немов в епіцентрі, локалізувалася вся сутність національно-духовного виміру українства. Отож, довгожданний пам'ятник було відкрито і освячено. Дозволю собі назвати це першим актом опери – так іменував Митрополит Андрей свої праці, трактуючи їх як справочинні дійства, ґрунтовні теоретично-практичні діяння, маючи насамперед на увазі справу, діло, акцію, які приходять як наслідок після їх “перегляду”. 

     Другий акт цієї події відбувся - символічно - у Львівському Національному Академічному театрі опери та балету  імені Соломії Крушельницької. Ще одна перлина Галичини - цей театр став не лише окрасою Львова, але й традиційно виконував функції і музичного мистецького П'ємонту, і місця проведення багатьох фундаментальних, часто доленосних акцій. Годі уявити собі кращу залю для цієї урочистості, адже свого часу архітектор Берніні вперше апробував даний тип конструкції оперного театру, на який взорувалися провідні європейські театри... у Ватикані для постановок містерійних релігійних вистав.

     Музично-театральним вшануванням 150-ліття з дня уродин Митрополита стала ораторія львівського композитора Мирослава Волинського “Я тебе кличу” на лібрето Анни Волинської за текстами Андрея Шептицького та Софії з Фредро Шептицької. Перед авторами постало надскладне завдання – окреслити постать Митрополита, висвітлити суть і глибину духовної величі, репрезентувати різні сторони багатогранної діяльності, зрештою, розкрити в музично-літературній оправі портрет живої людини, сповненої тисяч відтінків та нюансів психологічно-емоційного строю особистості.

     Зазначу, що це не перше музичне втілення образу Митрополита. Ще за життя, Йому було присвячено чимало мистецьких творів, в тім числі і музичних. З найбільш примітних - “Урочиста кантата на честь Митрополита Андрея Шептицького”, приурочена до його зустрічі після повернення з російського полону, написана багатостраждальним українським композитором Василем Барвінським, який пройшов хресну дорогу зі своїм народом у мордовських концтаборах, але найстрашнішим було спалення режимом всіх нот композитора. У вогні спломеніли і сторінки цієї кантати, а чудом уцілілі хорові партії засвідчують велетенський талант автора, та є лише половиною твору без симфонічної оркестрової партитури.

     До постаті Андрея Шептицького звернувся свого часу блискучий тандем галицьких митців: світлої пам'яті поетка і видатний громадський діяч Ірина Калинець та відомий композитор Віктор Камінський, які інтерпретували в ораторійному жанрі тексти Митрополита, створивши колосальне філософсько-концептуальне полотно. Цей твір з величезним успіхом був виконаний у Львівській опері у 1989 році, коли власне і почалася кампанія щодо канонізації Митрополита. Молода, обдарована різнобічними талантами монахиня -  композиторка, поетка, малярка Марія Слєпченко написала музичну композицію "Присвята" на шану Митрополитові Шептицькому для камерного оркестру, вокального тріо, флейти, валторни і фортепіано.

     Мирослав Волинський[1] – один з небагатьох сучасних монументалістів в українській музиці. Творчий досвід у оперному та кантатно-ораторійному жанрі, дозволив композиторові створити цікаве синтетичне полотно, яке, з огляду на сценографію та режисерське вирішення, можна окреслити за жанром як оперу-ораторію.

     В творчій співдружності з поеткою, дружиною Анною Волинською, яка зуміла оправити у високопоетичний натхненний текст і віхи життя, і провідні ідеї, глибоко проникаючи у внутрішній світ Андрея Шептицького, спираючись на автентичні тексти Митрополита, формувалося, кристалізувалося це музичне полотно. Проте, авторка лібретто далека від умоглядності чи прив'язаності до історичної ретроспективи минулого (відтворення звукових картин періоду життя Шептицького навіть дещо забракло). Навпаки, вона творить сучасну, пов'язану з безпосередніми трагічними подіями, актуальну, відповідну сьогоденню картину буття пророка зі своїм народом, розмикаючи часові межі, вихоплюючи лише кілька, з тисяч інших, яскравих сцен-аспектів його діянь, вибудовуючи поліплощинний, багатоканальний тип драматургії. Загалом ораторія має чотири частини з Прологом: І частина - “Покликання”, ІІ частина - “Служіння”, ІІІ частина - “Не убий”, IV частина - “Простіть і прощайте”.

     Автори обирають лише дві персоніфіковані особи, розвиток, діалог яких ведеться наскрізно через весь твір - це Андрей Шептицький та його Мати Софія. Образ Андрея розкривається і у складних сольних драматичних монологах (№2 “Я українець з діда-прадіда”, №5 “Чую Волю вищу”, №10 “Я працю свою зачинаю”, №19 “Підсумки” - “Простіть і прощайте. Промовляю до Вас востаннє”) і у динамічних діалогічних сценах з хором (№8 “До моїх любих гуцулів”, № 12 “Осторога”, №13 “Обернулася картка історії”, № 15 “Оповідь врятованого єврея”), і очевидно, опосередковано через інші персонажі – насамперед, Матері Андрея, оскільки її роль винятково сконцентрована на особі Митрополита (№3 “Спогади”, №6 “Благословення матері”, №11 “Ти щедро засіваєш усі ниви”, № 16 “Плач-колискова матері “Діти мої...”). Відомий нам зі знаменитих “Дванадцяти листів до Матері” Андрея Шептицького та книги Шептицької Софії з Фредрів “Молодість і покликання о.Романа Шептицького” - образ Матері Митрополита мабуть вперше отримав своє художнє музичне втілення. Він, цей образ Матері, завжди присутній коло кожної дитини, безустанно супроводжує Сина на всіх етапах його життя.

     Солісти чудово впоралися з такими насиченими та складними вокальними партіями, складність яких полягала не лише у віртуозних вокально-технічних виконавських композиторських засобах, а передовсім - у відтворенні внутрішнього емоційно-психологічного плану. Блискуче інтерпретував образ Андрея Юрій Трицецький, який, перебуваючи практично впродовж цілої ораторії на сцені, знаходячись в епіцентрі твору, продемонстрував неабияку вокальну та артистичну майстерність. Вкладаючи всі професійні зусилля, виказуючи високу духовно-етичну зрілість і глибоке емоційне проникнення, співак, зумів передати і велетенську палітру людських почуттів, і пророчу велич Божого намісника українського народу.

     Не меншою глибиною та проникливістю вирізнялося і прочитання образу Матері Софії Тетяною Вахновською, чистий, рівний тембральний стрій голосу якої якнайкраще відповідав цьому реалістично-захмарному персонажеві. І дійсно, за режисерським вирішенням - акторка співала не зі сцени, а з ложі балкону глядацького залу – немовби з іншого виміру, горішньої площини, наставляючи, благословляючи, співчуваючи, підтримуючи свого сина, делікатним променем світла (надзвичайна режисерська знахідка) посилаючи свої теплі слова та щирі почуття до Андрея. Ревеляційним номером, однією з найсильніших ліричних кульмінацій стала колискова Матері “Діти мої...”. На тлі делікатно-прозорих cлізних зітхань-sospirato оркестру чудовою мелодією розгорталася трагічна оповідь Матері про своїх померлих дітей - одних малими забрали хвороби, інших закатували більшовики і гестапо, а слуги Божі - Климентій і Андрей перейшли пекло російських тюрем і заслань. Цей плач-колискова вдаряв і завмирав суголоссям з тисячами сердець матерів, дружин, сестер, доньок, рідні яких полягли і складають голови, може й в ту саму хвилину за Україну... І немов ектенія усильного благання полинула молитва - молитва матерів, цілого народу, яка мов вселенське відлуння зазвучала у хорі:

“Боже! Взиваєм до Тебе молитвою:

Не посилай нам чаші гіркої.

На чорній ріллі, ізораній битвою,

Нехай не гинуть наші герої”

     Третім, чільним персонажем ораторії стає хор, який, неначе у давньогрецькій трагедії, наділений не лише багатьма функціями (втілює певні образи, розповідає, коментує, резюмує тощо), але і відтворює таку складну сферу як узагальнені, збірні персонажі чи символи.  Так, до партії хору належить провідний лейтмотив ораторії – лейтмотив Господньої Волі “Я Тебе кличу”, який з'являється у ключових драматургічних моментах твору (№4 – поклик до чину, №9 – поклик у служінні, №18 – поклик в останню путь). Хор стає і виразником філософського концепту (№1 Пролог) та морально-етичних заповітів (№14 “Не убий”), і відтворює голос українського народу (у молитвах - №7 “Молитва за український народ”, №17 “Молитва за мир”, у проханнях-воланнях про спасіння - №12 “Осторога”), а також репрезентує колоритно персоніфікований локальний етнічний вимір (№8 “До моїх любих гуцулів” - сцена Андрея і хору) та резюмує значення і роль Митрополита в історії української нації (№ 20 “Наставник. Учитель. Пророк”).

     Разом з тим – хор демонструє і контробрази (№ 13 “Обернулася картка історії”): більшовицький марш, який звучить російською мовою та нацистський марш, який хор виконує німецькою, накладаючи згодом обидві ворожі лінії, автор демонструє однотипні людиноненависницькі режими, яким ставить чоло Митрополит в імені Христової церкви і українського народу, та не лише свого рідного .

     Однією з гостродраматичних кульмінацій ораторії стає сцена №15 “Оповідь врятованого єврея” (Єврей, Андрей, хор), в якій чудом уцілілий єврей (пронизливий лірико-драматичний тенор Олега Ланового якнайкраще відповідав уособленню цієї страшної історії) розповідає про трагедію свого народу, розкриваючи при тім ще одну маловідому сторону діяльності Митрополита - порятунок сотень єврейських дітей під час нацистського засилля. Нищена, нещадно катована більшовицьким режимом, греко-католицька церква на чолі з Митрополитом, не дивлячись на національні чи релігійні відмінності, завжди стояла в обороні людяності, допомагаючи всім, хто опинявся в біді. Таким чином постать Андрея Шептицького окреслюється в міжнаціональному, світовому контексті.

     Надскладне драматургічне, насамперед - хорове ораторійне полотно було з високою професійністю та глибоким художнім прочитанням зреалізоване хором Заслуженої академічної капели України, лауреата національної премії України імені Тараса Шевченка “Трембіта” (хормейстер – Алла Павлик, солісти хору: Сергій Борута, Олеся Бубела, Юлія Дума, Володимир Новосад, Ігор Коцаба), а також хором Львівського Національного Академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької (хормейстер Василь Коваль). Хор продемонстрував і монументальне, грандіозне звучання, і відтворив складні поліфонічні перебіги тонких психологічних відтінків, виступаючи як самочинна образна одиниця, представляючи голос Вищого Провидіння чи збірний образ українського народу. Треба відзначити, що за задумом постановників хорові маси перебували в постійному русі: хористи співали, оберненими від глядацького залу углиб сцени, переміщалися в Ковчегові, творили окремі своєрідні статуарні групи, немов скульптурні комплекси, застиглих у розпачі голодомору і воєн людей, які відтворювали символічні пластичні рухи, хрестилися під час введеного в ораторію ортодоксально гимну Служби Божої - “Трисвятого”, одним словом - це був велетенський живий організм, сповнений дії і співу, який імітував і звучання народного гуртового українського багатоголосся, і акапельну природу національного церковного співу, і вишукані складні каскади поліфонічних фугатних форм, і монолітні драматичні структури інструментально-хорових площин.

     Не менш масштабною, рівнозначною щодо хорових та сольних партій, була і роль оркестру, партія якого відрізнялася складною інтонаційно-гармонічною мовою, густою насиченою фактурою, неабиякими метро-ритмічними труднощами, тембровою поліфонією – можна б сказати, що композитор витворив, попри хорові та вокальні лінії, самостійну симфонію, яка, немов рефлєктор, суто інструментальними засобами виводила та реалізувала провідні лейтобрази та ідеї ораторії. Високий рівень майстерності камерного оркестру капели “Трембіта” та симфонічного оркестру Львівської опери дозволив продемонструвати також яскраві суто оркестрові епізоди: і витончений звукописний пейзаж Карпатських гір та запальний гуцульський танець – коломийку, і епізоди буремних навал, і специфічний колорит клєзмерських жидівських капел, яких так нещадно, як і вкраїнських кобзарів, відстрілювали і большевики, і фашисти. Таким трагічно-пристрастним прозвучало колосальне соло скрипки (концертмейстер оркестру Андріан Боднар), що виводила наспів жидівських плачів у сцені Врятованого єврея. Ця тужлива мелодія переросла згодом у танго, концтабірне танго смерті, під час виконання якого клєзмерська капела один за одним втрачала розстріляних щокуплету музикантів, про що залишились докуметальні свідчення, світлини з Янівського концентраційного табору у Львові. Мимоволі перед очима зринали візії тих драматичних сторінок історії, про це нагадували зі сцени і страшні колючі дроти ...

     Треба визнати, що повноправним четвертим персонажем стала сама сцена, а, власне, її оформлення (художник-постановник - Тадей Риндзак) та режисерське вирішення (режисер-постановник - Василь Вовкун), у візуалізації якого і проходили одна за одною картини ораторії. Почерк таких видатних, досвідчених майстрів настільки глибоко-художньо, орґанічно і талановито “оживив” перед очима публіки це монументальне хорове симфонічне полотно, що годі собі уявити щось кращого. Отож, події, що розгорталися на сцені, отримали глибоко символічне прочитання: це велетенський, немов Ноїв, Ковчег (певно, кожна раса, нація, етнос має свій ковчег), перед якого увінчувалася Хрестом - тим дороговказом, найвірнішим вказівником шляху кожної людини, народу, людства. І  Ковчег, який вміщав народ-хор і його провідника -Андрея Шептицького, долав хвилі життя - бурхливі, грозові, захмарені, раптом виринав у ясне опромінене сонцем небо, пірнав у космічні зоряні простори, перепливав такими рідними серцю краєвидами Карпат, або переносив повз страшні концтабірні мури, плив всіяними пшеницею безкраїми полями, що нагадували про голодомор, врешті, опинявся на полях боїв українців - на Майдані, в зоні бойових дій (від цих зреалізованих рухомих мультимедійних зображень аж стискалося серце, настільки сильно і вражаюче був той шлях Ковчегу, відтворений кінопроекцією на велетенський екран, що охопив практично всю оперну сцену). У цікаво вирішених костюмах - стилізованих білих одежах (художник костюмів Оксана Зінченко) – хор, уособлюючи збірний образ народу, виступаючи у якості первинного, свого Богом наділеного початкового буття, щоразу змінював барви своєї одежі, переходячи складними історичними колізіями, висвітлюючись щораз іншими, залежно від драматичної ситуації, кольорами. Завдяки високопрофесійній роботі художників з освітлення (Богдан Сидор. Юрій Божко), весь зал неначе переносився, поринав, зливався в єдиний потік, долучаючись до артистів і сцени, спрямовуючи взори і серця до вершинної точки цього Ковчегу, до його керманича, провідника - Мирополита Андрея, довіряючи його непереборній вірі, надіючись на заступництво і поміч цього Господнього обранця, вустами та ділами якого було засвідчено перед людством великі Божі одкровення.

     З непереможною силою і неподоланною вірою звучали хори, на тлі яких виринали голоси солістів в супроводі грандіозного оркестрового звучання – і над усією цією потужною містерією, над усією магмою подій і почуттів, що вирували на сцені - здіймалася батута дириґента Миколи Кулика. Він став епіцентром, тим магнітним полюсом, який своєю неймовірною енергією зводив всю поліфонію звукових барв і ліній воєдино, надихав, був тим генеральним імпульсом, який оживляв та реалізував це дуже складне художнє полотно.

     Музична мова самого твору відрізнялася драматичною експресивністю, певною мірою гострими експансивними, подекуди плакатно-лапідарними “мазками”, певним стилістичним еклектизмом, що зрештою, є властивим для цього синтетичного жанру, сенс якого вимірюється промовністю, високим риторичним складом звернення до великої кількості людей, навіть цілого народу. Oro – виголошую, промовляю, закликаю. Очевидно, що митці, виходячи з природи жанру намагалися втілити концептуальну тріаду дещо призабуту сучасним мистецтвом, а проте, відроджену крізь призму гомілетики та сутності ідеї кожного художнього твору: movere - розповісти, delectare – навчити, docere – зворушити серце і душу. Звісно, що і музичний твір, і його прем'єрне виконання не становлять предмету для ідеалізації чи суцільного вихваляння, адже замалим чи не в кожного слухача є сформовані чи бодай приблизні музичні смаки і вподобання, естетичні нахили. Зрештою, було відчутно і момент хвилювання, велику відповідальність самої події, складність поставленого завдання, відтак, метою даної статті не є детальний фаховий критичний аналіз, радше – це спроба осмислення, роздумування-розважання над значенням величної постаті Андрея Шептицького, втіленої музично-драматичними засобами у високому етосі монументального вокально-симфонічного ораторійного жанру. Барокові контрасти, масштабність та театралізація, “багатофігурність” лучилися з наскрізним симфонізованим типом драматургії, задіяння лейтмотивної системи поруч з дещо кінематографічним нанизуванням епізодів, що подекуди наближалися до сюїтно-картинного типу мислення, застосування методів колажу та мультимедійних засобів – всі ці способи подачі музично-драматичного цілого були обрані та синтезовані автором для відтворення складного ідейно-образного комплексу ораторії, засвідчуючи високу професійну композиторську майстерність М.Волинського. Такі ж полістилістичні принципи спостерігалися і у безпосередньо інтонаційному строї твору, де вільно суміщалися віртуозний аріозно-драматичний та речитативно-декламаційтий тип оперних традицій, поєднаних з елементами народного співу і галицьких хорових лідертафелів, при використанні яскравих імітацій українського церковного багатоголосся чи контроверсійних плакатних примітивів масового тоталітарного виразу. Оркестральність, звукова, почасти навіть гіпер-насиченість, гострота драматичних моментів та згущеність барв, навіть експресіоністичні мазки були, ймовірно, викликані реакцією митця на важкі сучасні колізії, відгуком на трагічні події Майдану та війни, глибокими переживаннями за долю власного народу. Загалом, навіть у просвітлених моментах вчувався драматично-трагедійний тонус емоційної напруги, адже не бездіяльну та апатичну довіру та очікування “подарунків звища” проповідував Митрополит. “Царство Боже здобувається силою”, додамо – діяльною вірою, відвагою, любов'ю і співчуттям – головне кредо цього без перебільшення глибоко патріотичного колоса.

     Абсолютно перед усіма учасниками та ідейними натхненниками і промоторами цієї музичної акції постало архи-складне завдання – висвітлити незбагненно багатогранну постать Митрополита. Немов вічний двигун, вічний рух - perpetuum mobile, невтомний Михайло Перун доклав безліч часу та зусиль, щоб звершити такий вагомий та благородний мистецько-духовний акт вшанування імені Митрополита Андрея Шептицького, який відбувся під патронатом Високопреосвященного Владики Ігора Возьняка та Високодостойного наступника-спадкоємця Андрея Шептицького - Патріарха УГКЦ Святослава Шевчука, теплі та глибокі слова якого на урочистості відкриття і освячення пам'ятника глибоко закарбувались в серцях галичан. На тій же піднесеній високій ноті звучали і слова Президента України Петра Порошенка, який піднімав болючі питання сьогодення, рівночасно виявляючи глибоку шану до минулого, накреслюючи перспективи розвитку нашої країни з впевненим поглядом у майбутнє, як і належить високодостойному державному мужу. Полум'яні, натхненні, сповнені глибоких рефлексій виступи наших сучасників - державних та духовних провідників українського народу в такий нелегкий, сповнений тривоги та болючих подій період, на початку урочистої академії виказали орґанічний, неперервний зв'язок, спадкоємність націотворчих ідей, одвічна мудрість яких не має жодних часових кордонів. Адже пророчі слова, діла, сама постать Андрея Шептицького, яка була центральною віссю академії, консолідувала та надихала, незважаючи на тернисті перепони на поступ, здобуття омріяної свободи і волі народу на даній йому Богом землі. Мимоволі згадується вислів Івана Золотоустого: “Коли родиться великий приклад, то родиться і велике бажання його наслідувати”, і в цьому -  вищий сенс і значення Митрополита Андрея Шептицького, який ішов за великим покликом душі і серця, покликом сумління, вложивши на свої плечі важку ношу, в покорі Божій Волі, ішов за Тим, Хто з любов'ю чекає і кличе, сподіваючись, що серця і душі українців відкриються до Вічності. Так, сценічне втілення ораторії М.Волинського - А.Волинської “Я тебе кличу”, присвячене великому духовному керманичеві українського народу, асоціювалося з Ковчегом, який увібрав у себе і розмаїтість та багатогранність української душі, і драматичні віхи на її шляху. Переміщаючись крізь простір і час, надаючи музично-драматичній цілості твору глибоких символічних змислів, потужного епічного розмаху, цей Ковчег плив крізь вселенський океан на відвічний поклик Правди, Віри, Надії і Любові. Відгукнутися на поклик, взоруючись на Андрея – кожному в своєму та зі своїм веслом, перепливаючи часопростором у відвічному плаві земних народів і рас; стати поруч і разом будувати рідну хату - ту земну, реальну за прообразом тої небесної, відстань між якими вимірюється кожним людським життям. У цьому - сенс непроминальності. Андрей Шептицький дав свою відповідь. Слово за нами.

 

 

Лілія Назар-Шевчук

кандидат мистецтвознавства

Doctor of Phylosofy (Рh.D.)

доцент кафедри історії музики

 ЛНМА імені Миколи Лисенка

 

 


[1]          

Категорія: Мої статті | Додав: композитор (26.10.2015) | Автор: Лілія Назар E W
Переглядів: 312 | Теги: Шептицький, ораторія, Я тебе кличу, Волинський, Назар | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2020
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz